ІСТОРІЯ РІДНОГО СЕЛА
Село Плоско – Забузьке розташоване на правому березі річки Синюхи, за 35 км на північ від районного центру Вільшанка Кіровоградської області.
Село засноване в кінці ХУІІІ століття козаками – переселенцями Балтського надвірного козацького полку.
Назва населеного пункту пов’язана з прізвищем поміщика Площанського, який мав землі за Бугом. Тому назвали наше село Плоско – Забузьке.
Історію нашого села можна розділити на окремі періоди.
В період революції 1905-1907 років бурхливих хвиль революційної боротьби в селі не спостерігалось. Проте населення села організовано і жваво відгукнулось на Велику Жовтневу революцію. Жителі села, до цього бідні, голодні і безправні, одержали звістку про те, що повалено царський уряд і що вся влада належить Радам, зібрались в центрі села на святковий і урочистий мітинг. Вони співали «Інтернаціонал», колоною з портретами Леніна проходили вулицями села з вигуками «Ура!». Грав духовий оркестр. Всі люди були в святковому вбранні, з червоними стрічками на грудях. Активним учасником незвичайного свята був Куценко Ісак.
В боротьбі за завоювання Великого Жовтня активну участь приймали жителі села Мельник Іван Трохимович та Поліщук Роман Михайлович. Вороги революції не заспокоїлись. В село Плоско – Забузьке вдерлися німці, які жорстоко розправлялися з жителями села і грабували все. Німці висліджували тих, хто вірний був революції і радянській владі. Першими схопили Поліщука Р.М., як моряка більшовика, що приймав активну участь в боротьбі за завоювання жовтня. Ворогам не вдалося розправитись з вірним сином Батьківщини, тому що люди відстояли його ставши перед ворогами стіною.
За німцями, як чорні круки, насувалися на село банда за бандою. Це були банди Марусі, Петлюри, Денікіна. З боку бідних селян ці бандити не одержували ніякої підтримки.
Незабутнім залишиться в пам’яті односельчан громадянин села, відданий справі країни й народу, Куценко Яків Кузьмич, якого розстріляли бандити, бо він відверто перед всією громадою села заявив, що він – більшовик. Страшною була картина розправи над цією мужньою, відданою і сміливою людиною.
Відгриміли бої, відшуміли роки громадянської війни, жителі села приступили до мирної праці – відбудови господарства.
Згадує Сенчук Феодосій Філімонович, 1908 року народження, секретар першої комсомольської організації села. «Сім’я наша складалася з 7 чоловік. Батьки – селяни. У 1928 році організували колгосп. Працював на різних роботах. В цьому ж році в селі організували комсомольську організацію. Вона налічувала 8 комсомольців. Мене обрали її секретарем. Доводилося працювати в колгоспі, організовувати комсомольців на боротьбу з куркулями».
Із спогадів жителя села Сенчука Юхима Опанасовича: «Наше село розташоване понад річку Синюха і невелику її притоку. Хатки тулились на скелях, де земля була непридатна для землеробства. В селі було 300 дворів. Хати були непоказні, в більшості селян – під соломою. Під залізом чи черепицею були хати лише в заможніших і то хат 12 на все село. Діти селян до школи ходили не всі. А ті, що й ходили, то лише тоді, коли закінчені були всі польові роботи. Рідко хто закінчував три класи. Більшість була неписьменною. Лише 3 чоловіки були такими що закінчили технікум. Всі діти й дорослі обов’язково ходили до церкви, яка здирала з прихожан останні копійки. Сільська церква була побудована в кінці ХІХ ст. Школа була розташована в звичайній селянській хаті. В одній кімнаті навчались всі класи, а через сіни жив учитель. Парт не було, а були столи і ослони. Про радіо чи електрику ні в кого не було й уяви. Не було автомобілів, не було велосипедів. І коли з’явився в селі перший самокат, то за ним бігали діти цілою юрбою, вигукуючи: «Нечиста сила!». Старі люди забороняли дітям бігати за ним, щоб «нечистий» ні на що не підбив дітвору».
Сільськогосподарські машини були тільки в поміщика. Ці машини приводились в рух кіньми. Половина землі належала поміщику Вешенському і стільки ж всім селянам.
Вешенський мав ліс, всі луки, куди громадську худобу виводити не можна було. Він мав прекрасний будинок, комори, кілька хат для своїх наймитів, також у нього був управляючий. Селяни мали небагато землі. Наприклад, Мурований Григорій – 20 десятин, дехто – 6 десятин, але більшість селян мали по 3 десятини. Багато хто з селян були зовсім безземельними. Селяни, які мали небагато землі, здавали її в оренду, бо обробляти її було нічим.
За це вони одержували мізерну плату. Ті, хто не мали землі зовсім, брали землю в оренду за половину або ішли в найми до багатших чи до поміщика.
Млин належав поміщикові. Для випасу громадської худоби Вешенський здавав в оренду 100 десятин на лівому березі Синюхи, за що йому платила громада велику суму грошей. Крім Вешенського, були ще менш багаті: Мелниченко, який мав 100 десятин землі, млина на притоці Синюхи. Після його смерті, його дружина збудувала за свій кошт будинок школи для громадських дітей, в нагороду за те, що її чоловіка було поховано біля церкви. Приміщення школи збереглося до сьогоднішнього дня.
Клубу, де б молодь могла б відпочити, не було. Крім церкви, молодь збиралась по хатах, де вони співали, веселились, створювали так звані вечорниці. Учні місцевої школи, зустрічаючись з старожилами села, записали пісні, які були поширені на вечорницях. Це пісні «Ой, зелене жито, зелене», «В кінці греблі шумлять верби» та інші.
Учні школи зібрали спогади людей, що пережили голодомор, які залишилися живими у цього жахливому лихолітті. З цією метою учні зустрічалися з Мурованою Поліною Луківною, 1923 року народження. Ось фрагмент її розповіді: «Мені було 10 років, коли був голодомор. Приходили до нас начальники, ходили по хатах і перевіряли каструлі, казани, чи є в них щось. Якщо в них щось було, то все забирали, навіть крихти з столу. Викликали людей у «штаб» і мучили, щоб дали зерно. Не було що їсти. Люди пухли з голоду і вмирали. Жали лободу і варили плецики, потім смажили її і їли. Але все рівно смерть знаходила свої жертви.
Був такий закон, щоб ніхто навіть на своєму городі нічого не брав, та мій батько вночі візьме ножиці, піде на свій город і наріже колосків. Він їх різав не підряд, а де-не-де. А я з матір’ю – у хаті. Потім сушили те жито в печі і крутили на колесі. Раніше у всіх було таке колесо. Після молотіння варили куліш. І так жили. А в кого не було жита, то вмирали. У нас була ще корова. Тато запрягав її в тачку і їздив у ліс по траву, збирав там ягоди.
В селі була «бригада», яка їздила попід хати і збирала мертвих людей. На кладовищі була вирито яму, в яку вкидали мертвих людей, дітей також, як собак.»
А далі була Велика Вітчизняна війна. Німецька армія 22 червня 1941 року вторглася на територію СРСР і почала швидко просуватися на схід. Радянські війська відступали і вже 2 серпня 1941 року німецькі війська зайняли Вільшанку. Через кілька днів кровопролитні бої відбулися на схилах Синюхи в районі села Підвисоке Новоархангельського району. Наш односельчанин – Васецький В.Ф. – учасник боїв у «Зеленій брамі». Адже ця запекла битва відіграла велику роль для перемоги над фашистами.
Учасником Сталінградської битви був Поліщук Г.Ф. Він пішов на фронт з перших днів війни. Із своєю частиною відступав до Харкова, де приймав участь у його обороні. Потім відступали до Курська, перейшли через Дон. Так дійшли до Сталінграда. Після Сталінградської битви приймав участь у обороні Запоріжжя, Каховки, визвольних боях у Білорусі. Дійшов з боями до Кенігсберга. За мужність і відвагу 85 наших односельчан нагороджені орденами та медалями.
В нашому селі проживала людина, яка на початку війни перебувала в лавах Червоної Армії, і першою, разом з іншими захисниками Вітчизни, прийняла на себе удар ворога. Це – Куценко Прокіп Саустьянович. Його розповідь про цей час – ніби кінострічка про солдатську вірність присязі воїна, про нескореність радянського народу перед ворогом.
Наші односельці кували перемогу не лише на фронтах, ай у тилу. В цей період в селі залишилися лише діти, жінки та старі люди. Техніки, навіть коней, щоб обробляти землю, не було. Але навіть в таких умовах, долаючи великі труднощі, наші земляки проявляли велику силу волі, наполегливість і старанно працювали, наближаючи День Перемоги. Всі роботи доводилось виконувати вручну: садити, косити, молотити. Невелике стадо корів використовувалося як тяглова сила, замість коней.
17 березня 1944 року наше село було звільнено частинами 5 гвардійської армії. З великою радістю зустріли площани 9 травня 1945 року. У важких умовах селяни почали відбудовувати господарство. Польові бригади вирощували великі врожаї сільськогосподарських культур, з кожним роком зростало поголів’я свиней та корів.
Виробничі напрямки господарства – зерновий та м'ясо – молочний. Сільськогосподарських угідь – 2499 га, з них 2242 га орної землі.
Колгосп славився високопродуктивною свинофермою. Свинарка Лівандовська Г.А. – кавалер ордена Трудового Червоного Прапора, вона щорічно добивалася високого приплоду поросят, так в 1971 році одержала по 19 поросят від кожної свиноматки. За трудові успіхи 163 члени артілі відзначені орденами та медалями, а комбайнер Поліщук Данило Дорофійович був двічі нагороджений орденом Леніна.
За високі виробничі показники по вирощуванню цукрових буряків у /ІІ п’ятирічці Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 грудня 1965 року Герасимчук Василь Данилович, голова нашого колгоспу, був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. У 1971 році завідуючого фермою Герасимчука Дмитра Даниловича було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, багатьма грамотами і медалями. За сумлінну працю в колгоспі Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1965 року Пересіченко Ксенія Андріївна була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
На даний час село складається з 285 дворів, жилих 194, чисельність населення – 454 чоловік.
Плоско – Забузьке дуже красиве, потопає в зелені дерев, але найкращі місця – біля Синюхи – притоки Південного Бугу. Береги річки круті, що пов’язано з виходом на поверхню землі Українського кристалічного щита, вкриті килимом зеленої трави. В річці водиться риба, видри, ондатри, водоплавні птахи. До річки приїжджають люди з навколишніх сіл відпочивати, покупатися, порибалити.
Угору по течії річки Синюха знаходиться Чернеча балка. Саме у цьому місці зустрічається рідкісна рослина – гвоздика при бузька, яка занесена до Червоної Книги України. Річка Синюха одна з найчистіших річок України. За останні роки вона міліє, заростає очеретом. Буде дуже прикро, якщо вона поступово зникатиме з карти України.
Хочеться застерегти людство такими словами:
Спливли отарами літа…
Спливло світання. Я прийшов до жнив…
Добро? Робив. Гріхи? Грішив.
Але найбільший гріх,
Що я вже річку пережив…
Незважаючи на всі труднощі, пережиті нашими односельчанами, наше село продовжує існувати і розвивати. Люди зберегли в своїй душі все найкраще, світле, пов’язане з рідним краєм. Куди б їх доля не закинула, вони завжди вірять в те, що їхня мала Батьківщина найкраща і наймиліша.
Наше село оспіване в піснях за його природу і красу. Ось одна з пісень, написана бувшим завідуючим райво Вільшанського району Сергієм Андрійовичем Добровим на музику нашого земляка Олексія Трохимовича Шевченка. Називається вона «Пісня про Плоску»
Де стрімкі потоки, біля водоспаду,
Крилами прикривши береги круті,
Стали в чергу хати – від ріки до саду,
Наче в синім небі білі журавлі.
Приспів:
Плоска моя рідна, мов ніжна мати,
Тебе, сизокрилу, над усе люблю.
За чудові вгіддя і поля багаті,
За Синюхи хвилю ніжно - голубу.
З хутора козаків, що прийшли з порогів,
У село прекрасне Плоска вироста.
Замість смуг злиденних ширяться розлогі,
Повні урожаєм золоті поля.
Приспів.
Є в селі і ферми, і сади крислаті,
Про городи слава всюди рознеслась.
На людей хороших Плоска теж багата.
Це ж про їхню працю слава розлилась.
Приспів.
